Thousand Cranes

повоєнна Японія. Кікуджі приходить на чайну церемонію до Чікако - вчительки чайного мистецтва, з якою колись мав роман його покійний батько. Чікако задумала оміай: познайомити Кікуджі з Юкіко, дівчиною з візерунком тисячі журавлів на хустці-фурошікі. але на церемонію приходить і пані Ота, остання батькова коханка, разом із донькою Фуміко, і невдовзі Кікуджі сам стає коханцем пані Ота. далі роман рухається від жінки до жінки через посуд, що переходить із рук у руки: глек і чашу шіно, на вінцях якої, кажуть, не відмивається слід помади.

камерна історія про красу життя і невміння її бачити й творити самостійно. чайна церемонія тут - мова: нею персонажі говорять про те, чого не можуть сказати вголос, а старовинні речі, які переживають своїх власників, стоять замість людей. Кікуджі успадковує від батька чужі зв'язки з красою - жінок, їхні образи, їхні речі, - і не знає, що з цим робити. сам Кавабата в нобелівській лекції, яку "Основи" додали до українського видання, назвав роман "негативним" твором - сумнівом і пересторогою щодо вульгарності, у яку скотилася чайна церемонія. я полюбив цю книжку за тишу, у якій найважливіше лишається поза кадром: смерть пані Ота, доля Фуміко. як і в "Мушіші", лиходіїв тут немає, є тільки люди, які не вміють жити з тим, що їм дісталося. а наприкінці - очищувальний удар: розбита на прощання чаша.