Bluebeard

Рабо Карабекян, син вірменів, які пережили Геноцид, у сімдесят один сідає писати автобіографію на березі Лонг-Айленду. єдиний живий представник абстрактного експресіонізму: Ґоркі, Поллок, Кітчен, Ротко - усі в могилах. одне око лишилось під Арденнами у 1944-му. дві дружини - одна пішла з двома синами, друга за три десятиліття раптово померла обличчям у клумбу. картини, за які у 1950-х давали по двадцять тисяч, самознищилися від неякісного акрилового лаку і стали "повчальною приміткою" в історії мистецтва. в замкненому амбарі за шістьма замками стоїть останнє його полотно, яке він планує лишити світові тільки після власного похорону. аж якось на його приватний пляж забрідає непрохана жінка - Цирцея Берман, вдова балтиморського нейрохірурга, авторка популярних підліткових романів під псевдонімом, - і за літо переставляє меблі, змінює меню, витягує з нього всю його історію і зрештою домагається доступу до амбару.

це не книга про війну і не книга про мистецтво. це книга про те, що тіло робить, коли душа не має права говорити. про людину, яка пережила три геноциди - вірменський, воєнний, мистецький - і шістдесят років носила свій сором у руках, не знаючи, що саме ховає. Воннеґут розповідає це тим самим рівним тоном, яким коротка байка про різню 1915-го сказана поруч із байкою про ковбойські чоботи. у центрі книги - картина, якої проза не показує, і одне речення, якого Рабо шістдесят років не міг собі сказати. чужа жінка каже його за нього.