Bluebeard

Рабо Карабекян, син вірменів, які пережили Геноцид, у сімдесят один сідає писати автобіографію на березі Лонг-Айленду. абстрактні експресіоністи, з якими він починав, майже всі в могилах: Ґоркі, Поллок, Кітчен, Ротко. одне око лишилось у Люксембурзі наприкінці війни. дві дружини - одна пішла з двома синами, друга після двадцяти років шлюбу раптово померла, упавши в клумбу. його картини самознищилися від неякісної акрилової фарби і стали кумедною приміткою в історії мистецтва. в замкненому амбарі за шістьма замками стоїть останнє його полотно, яке він планує лишити світові тільки після власного похорону. аж якось на його приватний пляж забрідає непрохана жінка - Цирцея Берман, вдова балтиморського нейрохірурга, авторка популярних підліткових романів під псевдонімом, - і за літо переставляє меблі, змінює меню, витягує з нього всю його історію і зрештою домагається доступу до амбару.

це не книга про війну і не книга про мистецтво. це книга про те, що робить тіло, коли душа не знає, що малювати. про сина тих, хто вижив у різні 1915-го: він сам пережив війну і майже всіх друзів-художників - і десятиліттями соромився того, що роблять його руки. Воннеґут розповідає це тим самим рівним тоном, яким коротка байка про різню 1915-го сказана поруч із байкою про ковбойські чоботи. у центрі книги - замкнена картина і два слова, яких Рабо за все життя не сказав власному тілу. чужа жінка вкладає їх йому в уста.