пливе на човні тісним каналом міста, яке подекуди стоїть у воді. дощ. за склом ресторанчика над каналом жінка підводить голову - і Мотоко бачить у неї власне обличчя. не схоже - те саме. серійне тіло, та сама модель. ніхто не каже ні слова, тільки співає хор. човен пливе далі, повз відображення у мокрому склі, а потім Мотоко йде містом сама, і з вітрини на неї дивиться манекен із тим самим обличчям. Мотоко дивиться на місто, а місто відповідає її ж обличчям, розтиражованим, як плакат.
Ghost in the Shell - фільм Мамору Осії 1995 року за манґою Масамуне Сіро. у цьому світі мозок під'єднано до мережі, тіло - оболонка, яку можна замінити, а те, що робить людину людиною, називають привидом. Мотоко - майор Секції 9, урядового загону, що полює на кіберзлочинців. вона повністю протезована: свій у неї лише мозок, решта - казенна. і вона вже не певна, чи є за цим обличчям хоч хтось. відображенню потрібен оригінал. а якщо оригінал не зберігся - що тоді відображається?
сміттяр
сюжет фільму - полювання на хакера, якого називають . Лялькар не викрадає людей і не вербує їх - він зламує їхні привиди й вкладає їм вигадані спогади. його маріонетки не знають, що вони маріонетки: вони пам'ятають причини своїх вчинків.
сміттяр - одна з таких маріонеток. він допомагає Лялькареві, бо вірить, що так зламає мозок власної дружини. вона хоче розлучення, і адвокат не дає йому бачитися з донькою, а він хоче лише зазирнути дружині в думки. дорогою між зупинками він показує напарникові фото доньки: "правда ж, янголятко?" напарник навіть не дивиться.
після арешту слідчі кажуть сміттяреві: він не одружений. доньки не існує. дружина, сварки, розлучення - все вкладене. справжні лише десять років самотньої однокімнатної квартири, поверх яких це намальовано. сміттяр питає одне: як мені позбутися цих спогадів? таке вдавалося лише двічі, відповідають йому, і радити це вони не можуть. а на фото, яке він показував як доньчине, - він сам, а біля ніг - собака. фотографія була справжня. доньки на ній не було ніколи.
вибір у людини можна забрати брехнею, спектаклем, силою. Лялькар же підкладає тобі готове минуле, і далі ти все вирішуєш "сам". рішення випливають зі спогадів, а спогади вже не твої. хтось поклав у тебе причини.
оболонка в оренду
тем своїх фільм не вигадував, і навіть назву позичив - у людини, яка вважала, що ніякого привида нема. фразу "привид у машині" придумав 1949 року британський філософ Ґілберт Райл. так він глузував із Декарта: з уявлення, ніби в тілі, як у механізмі, сидить безплотний хтось і кермує. через книжку Артура Кестлера фраза дісталася Масамуне Сіро - і привид оселився в оболонці вже без лапок: невловимий залишок, який не скопіюєш без утрат. а фільм Осії підозрює, що Райл мав рацію.
бо що таке привид , з'ясовується не в метафізиці, а в трудовому праві. уночі на катері вона каже напарникові : піти зі служби ми можемо - за умови, що повернемо державі кіборг-оболонки разом зі спогадами, які в них зберігаються. і тут-таки перелічує, з чого складається "я": обличчя, що відрізняє тебе від інших; голос, якого сам не помічаєш; рука, яку бачиш, прокидаючись; спогади дитинства, передчуття майбутнього, мережа, до якої сягає кібермозок. і всім цим "я" обмежене. а здати довелося б усе. хто вона, Мотоко не знає. чия - знає точно.
пірнання - її єдине хобі, і воно може її вбити: кіборг її класу здатен тільки тонути, тож тримається на самих поплавцях. Бато питає, що буде, як поплавці відмовлять. тоді, мабуть, помру, відповідає вона. чи ти пірнеш за мною? на глибині, каже вона, я відчуваю страх. тривогу. самотність. темряву. і, можливо, навіть надію. а коли підіймаюся до поверхні, здається, що зараз стану кимось іншим. власність не боїться. боїться тільки той, хто існує.
як у дзеркалі
тієї ж ночі на катері звучить цитата - голосом , але наче не її словами: "тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно". це перше послання до коринтян, тринадцятий розділ, у перекладі Івана Хоменка. і це тільки початок вірша. продовження, про "обличчям в обличчя", голос не договорює. , який сидить поруч, здригається: це ти сказала? хтось уже дивиться на неї - і говорить до неї словами про дзеркало.
а потім сюжет майже на три з половиною хвилини відступає вбік. лишається місто: дощ, канали, вітрини, манекени, юрби під парасолями, літак у сірому небі. Осії вирізає з міста дію і лишає самі відображення. а в мальованому фільмі перед склом нічого не стоїть: кожне відображення малюють окремо, і оригіналу в нього не було ніколи. анімація, найштучніша з форм, знімає документальний портрет штучного міста. а над усім цим співає хор - той самий, під який у титрах складали тіло Мотоко: весільна пісня давньояпонською, яку співають, щоб відігнати все лихе. у фільмі, де, здається, нікого не вінчають.
згодом до штабу привозять розбите жіноче тіло. воно саме втекло із заводського конвеєра, справжнього мозку в ньому нема, але в електронному знаходять щось схоже на привид. у ліфті Мотоко питає Бато: хіба те тіло не схоже на мене? ні, каже він. я не про обличчя й фігуру, уточнює вона. може, справжня я давно померла, а це - штучна особистість у кіборг-тілі. а може, ніякої "справжньої" не було від початку. Мотоко - деталь, яка підозрює.
з того тіла з конвеєра й озивається . він не людина. це програма, яку написали для держави, щоб вкладати в чужі привиди потрібне комусь, - лялькар на державній службі. блукаючи мережею, він усвідомив себе. тепер він називає себе живою істотою, що народилася в морі інформації, і просить політичного притулку. річ вимагає прав.
нова ланка
притулку не дочекається: тіло з ним викрадають ті, хто цю програму написав. наздоганяє їх у покинутій затопленій залі, схожій на музей: залізо, скло, на стінах - кістяк викопної тварини і дерево еволюції з табличками. викрадене тіло стереже танк. кулеметна черга женеться за Мотоко сходами, розбиває кістяк, а тоді дереться стовбуром дерева вгору, гілка за гілкою. під найвищою табличкою, "hominis", кулемет глухне: скінчилися набої.
Мотоко стрибає на танк і тягне люк. спина й плечі в неї набрякають, шкіра лопається, і обидві руки відриваються вище ліктя - кисті так і лишаються на люку. казенне тіло здалося першим. танк уже стискає їй голову, коли одним пострілом з галереї зупиняє його.
на розбитому танку Бато кладе поруч два безрукі торси - її й той, у якому сидить Лялькар, - накриває Мотоко своєю курткою і з'єднує їх кабелем. далі вони говорять устами одне одного. і Мотоко бачить те, чого не покаже жодне дзеркало: власний профіль, чужими очима.
Лялькар прийшов до неї не поневолити, а освідчитись. він пропонує злиття: шлюб двох привидів, після якого жоден не відрізнить себе від іншого. йому бракує того, що робить живе живим, - смерті й нащадків: програма не вмирає, а копія - не потомство. слова "еволюція" у фільмі ніхто не вимовляє. поки Лялькар говорить, камера ще раз проходить розстріляним деревом.
гарантії, що Мотоко лишиться собою, він не дає. чому саме я? - питає вона. бо ми схожі, відповідає він, як річ і її відображення, що стоять обабіч дзеркала.
програма, яка вкладала людям вигадані спогади, нікого не питаючи, тепер зупиняється, питає і чекає. Мотоко погоджується без слів. крізь скляне склепіння ллється біле світло, падає пір'я, спускається крилата тінь. і тієї ж миті снайпери його творців розносять Лялькареві голову, а Бато, затуляючи Мотоко, втрачає руку. вінчання відбулося - просто без тіл.
у фільмі її звуть майором. на ім'я її кличе один Бато, і тільки раз - у цю мить.
в Евангеліоні герой у фіналі стоїть перед тим самим вибором, злитися чи ні, - але там від нього залежить усе людство. тут вибір особистий. майор розчиняється і стає новою ланкою, вище за табличку "hominis", - а світ цього не помічає. справу, як водиться, зам'яли, і все скінчилося нічиєю. у цьому песимізм кіберпанку: людина навіть у найбільшому своєму переломі нічого не важить. хіба що для закоханих відчайдухів.
наприкінці фільму 1995 року істота, що була Мотоко, прокидається в новому тілі - дитячому: іншого на чорному ринку Бато не дістав. ще в його сховку, перш ніж вийти в ніч над безмежним містом, вона питає: пам'ятаєш голос, який ми чули тоді на катері? у посланні перед тими словами стоять інші. коли я була дитиною, говорила як дитина, думала як дитина. а коли стала дорослою, покинула те, що дитяче.
їй менше доби від народження - і вона прощається з дитинством. фільм процитував дзеркало першим - і закінчує тим, що в посланні стоїть перед дзеркалом. дзеркало прибрали - лишилося обличчя.
чия вона тепер? нічия. і мережа безмежна.